У затінку земної жінки Печорна О.

Ще місяць тому Жанна працювала журналісткою в столичному глянцевому журналі. Та через фінансові труднощі вони з чоловіком вимушені були переїхати у село, до батьків Максима. Жанна почувалася там чужинкою, що лишилася сам на сам із власними сумнівами. Раптова пропозиція роботи спрямовує її в невеличке село Горбове. Багато років тому доля привела сюди ще одну жінку. Тоді, у спалахах Першої світової, уроджена австрійка Франциска закохалася в українського полоненого Захара і згодом вирушила разом з ним до далекого, чужого краю. Як виявилося, назустріч пеклу Другої світової та нелюдським випробуванням. А одного дня ця чужинка, «німка», стала спасителькою та берегинею Горбового... Чи допоможе Жанні історія незламної і чуйної Франциски вийти на світло із затінку власних сумнівів? Щоб не опустити руки та знайти оте загадкове жіноче щастя, про яке мріє кожна земна жінка...

Олена Печорна — українська письменниця, лауреат премії Олеся Гончара 2010 року.

Автор про себе:

Народилась 23 лютого 1982 року, розбавивши своєю появою свято мужності та відваги, однак остання обставина мені навіть подобається. Колискою стала древня українська земля Чернігівщини, спочатку невеличке село Левковичі Чернігівського району, котре зараз стало ще меншим, пізніше сім`я переїхала до селища Михайло-Коцюбинського, також Чернігівського району, де живу й нині. Сім`я цілком звичайна. Бабусі та дідусі з обох ліній все життя працювали на землі, мати — медик, батько — інженер за фахом, однак працює не за спеціальністю. Маю молодшу сестру, що є одним із перших моїх читачів. Писати почала якось непомітно — сама для себе, скоріш за все, як і кожний підліток, таким чином прагнула самовиразитись.

Закінчила школу ім. М. Коцюбинського з відзнакою, вступила до Ніжинського державного, тоді ще педагогічного, університету ім. Гоголя. Отримала диплом з відзнакою за спеціальністю «Українська мова та література» і «Практична психологія». Працювала у ЗОШ №1 міста Славутича, викладала українську мову та літературу в сьомих класах.

Через рік пішла у декретну відпустку, народила сина, а потім і книгу — принаймні, нарешті знайшла час для написання чогось більш об`ємного, аніж оповідання та нариси. Рукопис був відзначений Міжнародною літературною українсько-німецькою премією імені Олеся Гончара. Після першої декретної відпустки плавно перейшла у другу — цього разу народила донечку. Сподіваюсь, що незабаром прийде час і для другої книги. До речі, зовсім нещодавно вийшла на роботу — працюю в храмі книги, а якщо простіше — бібліотекар відділу обслуговування ЦРБ Чергнігівського району. Виховую свій скарб у квадраті, а пізно вночі уриваю годинку для душі та слова. Чоловік спочатку сварився, а тепер починає пишатися. Пишу про людей і для них.

Про книгу «Грішниця»:

Мабуть, почну з найголовнішого. Найпершим зауваженням тих, хто прочитав роман, було: «Не може  одна людська доля вмістити стільки горя». Відверто зізнаюсь, що герої вигадані, однак, на превеликий жаль, життєві ситуації – цілком реальні, ними наповнений світ довкола.  Життєвий шлях головної героїні лише допоміг зв`язати до купи почуте та побачене. Дивовижно, однак після завершення роману тривалий час я наштовхувалася на події, котрі ВЖЕ були мною описані. Моторошно, та це чиєсь життя. Воно поруч. Варто лишень ширше відкрити серце, і чужий біль стане твоїм власним. Свій я віддала книзі: мабуть, його таки зібралося доволі. Але отакий спосіб самоочищення — не головна причина написання. Я щиро прагнула викликати співчуття у читача, аби той озирнувся довкола і вчасно простягнув руку допомоги ближньому чи хоча б просто сказав добре слово. Можливо, тоді ми  будемо жити у кращому світі.

Наостанок. Усім читачам видавництва я бажаю любові до життя. Радійте йому, а ще вірте, що всередині кожного з нас існує власне небо. І що б не сталося, воно обов`язково допоможе встояти на ногах і піти далі.