Останнє полювання. Жан-Крістоф Ґранже

Через кілька років після справи, яка зламала його фізично й душевно, легендарний детектив П’єр Ньєман нарешті знову в ділі. Зі своєю ученицею й напарницею Іваною він вирушає до Німеччини, у Чорнолісся — край легенд, де досі живуть привиди давно минулих років, гніздяться найтемніші кошмари, а під гіллям гінких сосен ховаються найстрашніші таємниці. Ньєман починає нове розслідування: про вбивство спадкоємця багатого аристократичного роду. Чоловіка було не просто вбито, а зарізано, неначе кабана, на якого він так любив полювати у своїх володіннях. Ньєманові не звикати до кривавих злочинів, але він іще не знає, що під час розслідування йому доведеться зустрітися з найбільшим страхом усього свого життя. І зазирнути в його чорні, мов ліс, очі...

Жан-Крістоф Ґранже – один з найбільш популярних сучасних французьких детективних письменників.

Народився 15 липня 1961 р. в Парижі. Після закінчення Сорбонни, де він, захистивши дисертацію, присвячену Флоберу, отримав ступінь магістра філології, Ґранже протягом двох років працював редактором в одному з видавництв (за іншим даними – в рекламному агентстві). У 1989 р. Ґранже розпочав свою журналістську діяльність. В якості спеціального кореспондента він співпрацював з періодичними виданнями різного профілю, такими як всесвітньо відомі «Парі-Матч», «Санді Таймс» і «Нешнл Джиографік».

За родом своєї діяльності Ґранже об’їздив майже весь світ – від Африки до полюсів. Потім він заснував власне журналістське агентство і, будучи незалежним журналістом, побував у багатьох «гарячих точках». Його репортажі, спектр яких надзвичайно широкий – від американської глибинки й мафіозних організацій в Туреччині до репортажів про кочові племена (ескімоси, туареги, цигани) – завоювали ряд престижних премій агентств Рейтер та Уорлд Прес.

Очевидно, що багато репортажів Ґранже-журналіста дали матеріал для написання його романів. Так, у 1991 р. ним був опублікований репортаж «Осіння подорож, міграція лелек», фактичний матеріал якого послужив основою для його першого роману «Полет аистов» (1994), а в 1993 р – репортаж «Дети мафии», подальший розвиток теми якого простежується в романі «Империя волков» (2003). Вихід першої книги Ґранже «Полет аистов» пройшов практично непоміченим, справжній успіх приніс йому другий роман – «Багровые реки», опублікований у 1998 р. Цей твір був екранізований Матьє Касовицем у 2000, автором сценарію був сам Ґранже. У головних ролях у фільмі знялися популярні Жан Рено та Венсан Касель. Популярність фільму була настільки великою, що незабаром з’явився сіквел «Багровые реки – 2», що виявився не таким вдалим – можливо, тому, що автор роману не брав у ньому участі, а в якості сценариста виступив Люк Бесон.

Сценарний досвід Жана-Крістофа Ґранже не обмежується роботою над фільмами за власними книгами, ним також був написаний дуже вдалий сценарій до фільму «Видок» (2001).

З кінця 90-х років Ґранже остаточно залишив журналістську діяльність, зосередившись на письменницькій праці. Практично всі твори Ґранже або вже екранізовані, або готуються до постановки. Зокрема, за романом «Империя волков» кіностудіями Гомон і ТФ-1 було знято однойменний фільм з тим самим Жаном Рено в ролі поліцейського-ренегата, в 2006 році – фільм «Братство камня», режисер – Гійом Ніклу. Книги Ґранже були перекладені багатьма мовами й видані в більш ніж 30 країнах.

Творчість Ґранже поєднує в собі елементи пригодницького роману, поліцейського детектива, трилера й нуара і несуть на собі печатку традицій європейського поліцейського роману й навіть французьких поліцейських фільмів. Критики після виходу «Багровых рек» охрестили Гранже французьким Стівеном Кінгом, проте романи французького письменника більш реалістичні, джерела жаху в них більш матеріальні й конкретні, менш психологічні.

Жана-Крістофа Ґранже швидше можна було б назвати «живописцем смерті»: в його книгах присутня своєрідна естетика насильства і вкрай жорстокі, криваві й похмурі деталі. Сполучені стрімким розвитком сюжету, вони складаються в картину, що зачаровує й не дозволяє відірватися від книги майже до самого фіналу, який далеко не завжди можна назвати хеппі-ендом і який, що є характерним для автора, мов би обриває оповідання.