Мелодія кави в тональності сподівання Гурницька Н.

• Довгоочікуване продовження улюбленої історії
• Перший роман авторки 2 роки входив до ТОП-10 найуспішніших книжок сучасної української літератури

"Цей роман не залишить вас байдужими, не забудеться, не зітреться з пам’яті, торкнеться вашого серця ніжними, мудрими словами, лагідним теплом неймовірної історії про вічне кохання. Заваріть собі кави, охопіть філіжанку долонями, щоб зігріти їх — і своє серце — передчуттям дива, а потім сядьте в улюблене крісло і розгорніть цю книгу," - Наталка Шевченко, письменниця

Чарівна львів’янка і талановита письменниця, Наталія Гурницька своїм дебютним романом «Мелодія кави у тональності кардамону» довела, що ніжний і витончений, як старовинне мереживо, український жіночий роман впевнено випереджає закордонних конкурентів у яскравих обкладинках. Один із лідерів за популярністю в Україні 2014 року за рейтингом газети «Факти», він вимагав продовження. І сьогодні чарівна мелодія кави, що розповідає історію юної городянки, яка жила і кохала серед кам’яниць і брукованих вулиць міста Лева в середині позаминулого століття, зазвучить знову. У новій тональності — тональності сподівання…

Не можна було випробовувати долю й без кінця кидати їй зухвалі виклики. Але ж Анна кохала Адама… Утікачка, утриманка, коханка. Щаслива наречена, дружина, удова. Як на гойдалках, перехоплювало від щастя подих на злеті, однак і донизу політ був таким самим невпинним. Єдине, заради чого живе тепер, без Адама, — його дитина там, під серцем, яке ще досі любов тримає в облозі. Під чорним вбранням, наче середньовічний лицар під латами, Анна до часу почувалася захищеною від світу. Мовчазна, піднесено шляхетна у своїй скорботі, вона знову мусить жити для дітей. І сонячного ранку в улюбленій альтанці за книжкою і кавою з кардамоном прислухатися до нової мелодії кохання, її гучних мажорних акордів і ледь чутної обіцянки чогось справжнього в майбутньому…

Наталія Гурницька — популярна українська письменниця.

Автобіографія:

«Скільки себе пам’ятаю – постійно щось писала. В дитячому садочку, у школі, в університеті, на роботі. Зараз навіть важко пригадати, чому і коли почала це робити. В мене вдома ще й досі десь лежать старі дитячі книжечки, де, каюся, спочатку малюнками, а потім нерозбірливими дитячими каракулями, записувала власні історії або ж продовження тих казкових історій, які здались мені незавершеними, або ж завершеними не так, як би мені того хотілося. Блокноти та зошити давно загубились, а ці дитячі книжечки дивом збереглися, і зараз вже мої діти до тих давніх маминих історій прималювують та припасують власні історії. Чи матиме це продовження у майбутньому — подивимось, бо якщо людині судилося писати, то дуже важко зіштовхнути її з цього шляху.

А перше письменницьке визнання? Навіть не знаю, чи можна назвати це визнанням, радше першим дзвіночком долі, на який я успішно не відреагувала. Дуже банально і просто. Я вступала до Львівського університету на економічний факультет, ми писали твір і, ніби навмисно, у мене не знайшлося шпаргалки на жодну із запропонованих тем. Реакція на таке абітурієнта цілком прогнозована — шок, відчай, аналіз проблеми та гарячкові пошуки виходу з халепи. Писати на конкретну тему — це завжди небезпека щось переплутати, а твір на вільну тему — це простір для фантазії та шанс викрутитись. Пам’ятаю, що писала щось на тему Вітчизняної війни, але писала не про героїзм чи подвиг, а про втрачені життя, загублені людські долі, відчай жінок, які не дочекались додому своїх чоловіків, про безіменні могили і про тих солдат, які зникли безвісти…

Звичайно, очікувала на повний провал, натомість мене відшукали з прийомної комісії та запропонували передати документи на факультет журналістики. Сприйняла це як невдалий жарт або ж якийсь підступ, а зрозумівши, що це серйозно — просто потішилась з того, що не провалила іспит. Думки піти на журналістику навіть не виникло. Зрештою, як і бажання стати письменницею. Просто продовжувала писати — на лекціях по економіці, вдома, в уяві, а згодом й на роботі. Щось дописувала, щось кидала на півдорозі, щось досі лежить у шухляді, а потім в якийсь момент написане раптом майже містичним чином почало вкладатись у роман, який вже сам диктував свої умови гри та вів за собою…

А далі були відгуки читачів, і це вже, дійсно, можна назвати першим письменницьким визнанням. Бо найважливішими для автора є саме ці відгуки звичайних читачів, їх не завоюєш нічим, окрім самого тексту і чогось близького для серця. Коли ж тобі кажуть, що твоя книжка допомогла вийти з життєвої кризи, стала поштовхом до позитивних змін, або ж просто допомогла пережити момент, коли життя було нестерпним, то мимоволі цим переймаєшся і саме тоді розумієш — повернення назад немає. Ти вже відповідаєш за все те, що напишеш чи не напишеш у своїх книжках. А коли до тебе підходить старенька вісімдесятирічна бабуся і каже, що твоя книжка — це найсвітліше враження в останні роки її життя і що все, чого вона ще хоче у житті, — це трохи пожити і дочекатися твоєї наступної книжки, то це не лише примушує боляче стискатися серце, але й відчувати, що ти вже просто не можеш розчарувати людину».